У Полтаві дружина захисника Віктора Цибовського одержала посмертну нагороду чоловіка

У Полтаві до Дня пам’яті захисників України посмертно нагородили нагрудним знаком «За вірність народу» Віктора Цибовського, який поліг на полі бою 16 травня цього року під час виконання бойового завдання у місті Соледар Донецької області. Нагороду отримала Юлія Цибовська, дружина загиблого у російсько-українській війні.

У Полтаву разом із сином приїхала переселенка із Харкова Юлія Цибовська. Її чоловік Віктор, який родом із Ланнівської громади, загинув 16 травня цього року у місті Соледар Донецької області. Сьогодні його посмертно нагороджують нагрудним знаком І ступеня «За вірність народу України».

Юлія розповідає, що її чоловік не був військовим. До війни він працював автомеханіком. А в перші дні повномасштабного вторгнення разом із друзями-мисливцями пішов до лав тероборони. 13 квітня його направили у Бахмутський район.

Юлія Цибовська, дружина загиблого: Я його відмовляла, як тільки могла. Всякими способами. Я кажу: в тебе немає досвіду, тобі воно не треба, ти тут потрібен, ти потрібен дитині. Його злило те, що ми самі з Харкова, і навколо були постійні обстріли. Начитався новин, надивилися те, що в нас на районі відбувалося, його це виводило з себе. Казав: ти розумієш, ми можемо ховатися в квартирі, але від долі не втечеш.

Після того, як Віктор тиждень не виходив на зв’язок, сім’я почала його шукати. Про його загибель дізналися через Службу безпеки України. На 9 день по смерті Юлія поїхала на упізнання.

Юлія Цибовська, дружина загиблого: Я не повірила одразу, думала якась помилка. Сказала: поки я не побачу відразу своїми очима, я нікому не повірю. Поїхала. Це був мій чоловік, на жаль.

Останню розмову з батьком згадує 10-річний Гліб. Вони говорили ввечері, за день до загибелі Віктора.

Гліб Цибовський, син загиблого: В останню розмову я спитав: тато, навіщо ти туди пішов? Для мене це було дуже прикро. Я хвилювався, думав, чи з ним там все добре. Чи не хворіє він там? Я боявся сильно за нього. Останній раз і його остання фотографія була — коли він стояв із кулеметом, у нього така посмішка була, як радість від цієї зброї.

Хлопчик розповідає, що і досі не вірить в те, що батька немає.

Гліб Цибовський, син загиблого: Це я не можу передати вам, тому що це важко. Пережити смерть рідного тата. Він же з тобою 10 років, батько тебе виховує 10 років, а ти цю людину втрачаєш. Це прикро. Дуже сильно. Коли ти ховаєш свого рідного батька, кидаєш ту землю в яму, це дуже образливо. І дуже страшно. Цей страх, він і серце дуже стискає. Після цього воно в мене кололо і боліло дуже сильно.

Гліб Цибовський каже, що через 3 місяці після смерті батька він майже не плаче. Бо тепер він має бути підтримкою і опорою для своєї мами. Юлія із сином впевнені: подвиг батька не даремний, Україна переможе.