80-річчя УПА: про «Яструба» з Полтавщини, який став героєм на Галичині

Зображення надане Полтавським офісом УІНП
Зображення надане Полтавським офісом УІНП

Цьогоріч з ініціативи Українського інституту національної пам’яті (УІНП) та згідно з Постановою Верховної Ради на державному рівні відзначається знакова дата — 80-річчя з часу створення Української повстанської армії.

Полтавський офіс УІНП ділиться матеріалом журналіста Ярослава Проця про воїна УПА з Полтавщини Дмитра Карпенка.

Російсько-українська народна війна за незалежність, нагнітання масової пропаганди з боку нацистської росії про «фашистів-бендерівців» (останнє слово відтворене в тому звучанні, як воно пролунало колись із вуст неодиктатора Путіна) вимагають по-новому глянути на справжніх оборонців рідної землі — воїнів УПА та бандерівців, про яких назавжди збережеться тільки добра пам’ять і слава. Для мільйонів українців вони були героями, такими й пішли у безсмертя. Бо запам’яталися оборонцями рідного краю, патріотами. Але колишньою російсько-комуністичною пропагандистською машиною тотальної брехні був вироблений стійкий стереотип, що націоналісти та бандерівці — це «вороги українського народу» і винятково представники західноукраїнських земель. Цю маячню продовжує вдовбувати в голови людей, як дятел на осокорі, «знавець» української історії Путін. Той самий, який колись заявляв, що Росія могла перемогти німецьких нацистів у ІІ Світовій війні й без України. Той самий, який загарбав український Крим, затіяв бійню на Донбасі, безсоромно заявляючи, що там немає жодного російського вояки. Той самий, який тепер веде війну на знищення української держави і нації. Але я сьогодні не про російського диктатора.

Моя розповідь — про українського патріота з Полтавщини «Яструба», якому долею судилося стати героєм на Галичині і там покласти голову за волю України. Так уже склалося, що я, народившись на Галичині, до поважного віку дожив на Полтавщині. А герой цієї розповіді Дмитро Карпенко (псевдо «Яструб»), який був удостоєний найвищої відзнаки УПА — Золотого Хреста заслуги першого класу — є уродженцем славної Полтавщини, але поліг смертю героя в селі Кам’янка за кількадесят кілометрів від моєї малої батьківщини. Так само і Кирило Осьмак, якого було обрано президентом УГВР — парламенту воюючої України — народився в тих самих Шишаках біля Псла, що стали моєю другою батьківщиною. До речі, ще один цікавий та переконливий факт. Золотого Хреста заслуги ІІ класу від УПА був удостоєний і курінний Перемиського куреня Петро Миколенко («Байда»), котрий теж є уродженцем славної Полтавщини. Тож вияв національних почуттів — не якесь вузькорегіональне, а загальноукраїнське явище.

Фото надане Полтавським офісом УІНП

Для мене було справжньою несподіванкою, коли з документальних джерел довідався, що відважний командир «Яструб» не раз бував зі своїми вояками в моєму рідному селі Добринів на Рогатинщині і провів там не один переможний бій після відомого бою під Уневом проти переважаючих сил НКВС, коли було відбито понад 20 атак (тоді один радянський полковник заявляв: «Хотів би я побачити того, хто командував повстанцями…»). Тобто, його шанували не тільки свої, а віддавали належне й противники. А був же ще 8-годинний оборонний бій рейдуючої сотні «Сіроманці» з німецьким полком у селі Карів Рава-Руського району на Львівщині, коли бійці відбили три наступи фашистів.

Фото надане Полтавським офісом УІНП

За даними Центрального архіву МО РФ (Ф.236. Оп.2675. Д.79. Л. 160-164), тоді було підбито танк, знищено 80 і поранено 57 солдатів вермахту. Загинули 20 і зникли безвісти 10 воїнів УПА. Останній факт наводжу тільки для того, аби довести, що воїни УПА не раз вступали в сутички і з фашистами, яких вважали ворогами України. Як і енкаведистів, які збиткувалися над населенням.

…Дивна штука — життя. Західна околиця рідного села — Луковища. Там споконвіку були найкращі лісові суниці, малина. А скільки грибів у букових лісах! Не раз таланило знаходити й особливий делікатес — «баранячі голови» (суцвіття дрібненьких грибів, що ростуть з основи-«розетки»). Один такий «гриб» може і 5 кілограмів заважити! А що вже за смакота з них виходить, якщо підсмажити на домашній сметанці! Земляки розповідали, що «лісові хлопці» теж вважали за велику удачу, якщо хтось із них знаходив «баранячу голову». Тоді було свято для всіх. Пасучи корів, ми не раз натрапляли, як у нас казали, «на партизанку» — партизанські схрони, що залишилися німими свідками жорстоких подій того часу. Знаходили набої, які «утилізували» відразу ж на місці — у багатті в ярку. Це був наш своєрідний «салют» землякам, які полягли за рідну землю. Одного разу я навіть «додумався» принести додому гранату-«лимонку». Вона була без чеки, але від цього не ставала безпечнішою. Коли батько побачив лісовий «трофей», у нього спочатку відняло мову, а потім знайшовся на кілька слів: «Ану, марш, віднеси туди, де взяв!». Я, звичайно, не пішов проти ночі в далекі Луковища, а вийшов за село і заховав ребристий метал, від якого чомусь раптом стали труситися руки, у дуплі старої липи.

До речі, ці пам’ятні для нашої української історії місця були осідком і для сотні УПА «Сіроманці» та героя нашої розповіді. Саме там, у Стратині, де зібралися курені «Яструба», під командуванням командира Гордієнка (всього 1800 чоловік!), відбулося прийняття військової присяги з текстом, схваленим на Великому Зборі УГВР. Як свідчать документи, її приймали командири Шелест і Волянський. Ось як це відбувалося: «Присягу складали куренями. На лісовій галявині курінь виставився в каре. Всередині каре підпоручники куреня складали присягу на зроблений зі смерекового віття Тризуб. Цілий курінь в святочнім настрої повторював слова присяги і клявся не випускати зброї до останнього віддиху… День присяги був оголошений святом і був вільний від військових вправ й інших занять». На постої коло села Стратин курінь «Яструба» був і тоді, коли проривався з боями із оточення у Львівській області. Пам’ятаю, як люди в нашому селі пошепки розповідали, що в сусідньому Пукові тривалий час у криївці переховувався командир УПА Роман Шухевич (і це вже давно доведений факт!), а коли його не стало, предковічні букові ліси на межі трьох областей — Тернопільської, тодішньої Станіславської та Львівської — дали притулок вже останньому командирові УПА Василеві Куку, про що той розповідав мені особисто в Києві під час перепоховання останків президента УГВР Кирила Осьмака на Байковому кладовищі.

Фото надане Полтавським офісом УІНП

В електронному архіві українського визвольного руху оприлюднено «Хроніку сотні УПА «Сіроманці», датовану груднем 1947 року. В ній історія створення та діяльності згаданої сотні від червня 1943 року. «Місяць червень 1943 року — це початок творення Української Народної Самооборони в Карпатах, — зазначено в передмові «Хроніки…» невідомим літописцем. — У склад УНС увійшла також сотня «Сіроманці», яка саме в місяці червні 1943 р. створилася і почала військовий вишкіл у Карпатах». А вже 8 листопада сотня перебазувалася «квартирувати» на присілок Корчунок біля с. Добринів Рогатинського району. Та буквально через день, очевидно, з метою конспірації, змінила місце постою на присілок Голодівка біля села Підгороддя того ж району. Там повстанці зустрілися з сотнею «Орли». 14 вересня два розвідники із сотні «Полтавці» пішли в розвідку у сусіднє село Дібринів (Добринів). Але їм не пощастило, бо були затримані ротою НКВС. Та одному вдалося втекти і повідомити команду куреня, що на ліс наступають озброєні енкаведисти. Командир «Яструб», зазначається в «Хроніці…», віддав наказ вислати рій на заставу в напрямку с. Дібринів (Добринів). Але він вже не встиг зайняти оборону, тому був змушений відразу розпочати бій. Сотня під особистим командуванням «Яструба» пішла в контрнаступ. Її обстрілювали з двох гранатометів, що стояли під лісом. У цьому бою сотня «Сіроманці» розбила роту НКВС. «Ворог втратив 50 вбитими і 20 раненими. Вбитих бійців большевики похоронили в трьох могилах коло с. Дібринова (Добринова). Ранених і вбитих старшин забрали до м. Рогатина», — зазначено в документі. Повстанці мали невеликі, але болючі втрати. Було 7 вбитих і 5 або 6 поранених. У бою вдалося здобути 4 кулемети, 30 рушниць, 3 пістолети і кілька автоматів. Та найвідоміший бій, який провів Карпенко («Яструб»), відбувся в грудні, коли бійці мали намір визволити в’язнів у Нових Стрілищах на Львівщині. Він доволі детально описаний у «Хроніці…». 18 грудня 1944 року сотні «Сіроманці» та «Полтавці» вирушили лісами в напрямі цього райцентру. Під час акції було знищене приміщення НКВС та низку інших. «Убито 40 більшовиків, в т. ч. нач. НКВД і НКГБ, з тюрми випущено 60 в’язнів. У повстанців були втрати. Серед них — і командир «Яструб». Після цього бою сотня перебралася квартирувати на х. Погребиська коло села Стратин. Через три дні повстанці повернулися на присілок Кам’янка і поховали тих, хто загинув», — йдеться в документі. А ось як описано похорон легендарного командира та його друзів, що відбувся 22 грудня: «…відблиски заходячого сонця сумно освічували останню дорогу полеглим на кладовищі присілка Кам’янки. Там і поховали того командира, який з двома окупантами України провів 20 успішних боїв і вкрив вічною славою визвольно-революційні прапори УПА». Віддати останню шану тому, хто обороняв їх від грабунків і вивезення, прийшли й місцеві селяни. Вони не приховували сліз. На маленькому кладовищі присілка Кам’янка, як описується в «Хроніці…», висипано поруч три могили. Посередині вища — «це могила сл. п. к-ра «Яструба». В двох бічних могилах похоронено по два повстанці, які немов стоять на сторожі вічного спокою свого командира. На могилах поставлено три березових хрести, які будуть нагадувати дітям про героїчні подвиги батьків і закликати до нових чинів»… Давно розшукував у різних джерелах інформацію про Дмитра Карпенка. Часточкою зібраної колись навіть поділився на сторінках полтавської обласної газети «Зоря Полтавщини», попросивши відгукнутися можливих його рідних чи знайомих, якщо такі є. Але, на жаль, ніхто не озвався. Карпенків на Полтавщині дуже багато, прізвище вельми поширене в різних районах. Але тепер пошук звужується: Карпенко («Яструб»), як випливає з документів, народився в 1919 році в якомусь із хуторів поблизу Комишні (а це Миргородський район). Можливо, тепер хтось згадає про нього? А ще дізнався, що він дуже любив співати на галицькому Опіллі пісню про рідну задніпрянську Україну, в якій є такі слова: «На Дніпровім побережжі поля зелені…». Може, ця пісня досі жива в його рідному краї десь біля Комишні? Завдяки конспірації повстанцям вдавалося виживати в дуже суворих умовах. Вони не припиняли боротьбу за визволення рідної землі майже до кінця 50-х років минулого століття. Це стало можливим завдяки масовій підтримці визвольного руху місцевим населенням. Моїм землякам з Галичини, а тим паче — мешканцям Полтавщини, донедавна було мало що відомо про легендарного командира Дмитра Карпенка («Яструба»). Тому я вирішив трохи заповнити цю інформаційну прогалину.

Фото надане Полтавським офісом УІНП

Додам, що на місці поховання першого володаря Золотого Хреста заслуги першого класу Дмитра Карпенка в с. Кам’янка (нині Висп’янська сільська рада Рогатинського району на Івано-Франківщині) споруджено пам’ятник. Є пам’ятний знак і в Нових Стрілищах Львівської області, де відбувся відомий переможний бій Карпенка. А в 2008 році іменем славного «Яструба» з Полтавщини, який вкрив себе безсмертною славою на Галичині, назвали зірку в сузір’ї Скорпіона.

Ярослав Проць,

журналіст,

селище

Шишаки