До 80-річчя УПА: уродженка Полтавщини Харитина Кононенко очолювала Український Червоний Хрест, який допомагав повстанцям

Фото надане Полтавським офісом УІНП
Фото надане Полтавським офісом УІНП

Майбутня засновниця та керівниця Українського Червоного Хреста на Волині, письменниця, громадська діячка, перекладачка, науковиця, просвітянка, журналістка, поліглотка (володіла французькою, німецькою, чеською, англійською мовами), етнографка Харитина Кононенко народилася 18 жовтня 1900 року в селі Миколаївка Кременчуцького повіту (нині це село Кобеляцької міської територіальної громади Полтавського району).

Про цю неймовірну жінку не так багато інформації у відкритих джерелах. Її доля дещо перегукується із шляхом ще однієї видатної українки — Олени Теліги. Обидві сильні, обидві навчалися в Чехословаччині в одній академії, відвідували гурток бандури В. Ємця, обидві жили в ритмі з Україною, жертовно, і померли за неї. Але, якщо про Телігу вже нарешті заговорили, то про Харитю здебільшого мовчать.

Дитинство минало у селі Миколаївка неподалік Кобеляк на Полтавщині

Достеменно невідомо, хто насправді були її батьки. Існує припущення, що Мусій Кононенко — поет і прозаїк, учасник літературного гуртка «Плеяда», активний діяч кооперативного руху та Братства Тарасівців (мешкав у Полтаві, Лубнах, Зінькові, Нових Санжарах; після встановлення на Полтавщині російсько-комуністичної влади був заарештований, кілька місяців провів в ув’язненні, звідки вийшов хворим на сухоти і рано помер) і його дружина — Тетяна Сафонова — були названими батьками Харитини.

Так, краєзнавиця з Іванофранківщини Ірина Садула зазначає, що подружжя не мало дітей, тож взяло на виховання дівчинку із сиротинця. Інша дослідниця Х. Атапцева у своєму дослідженні спростовує таке твердження: «Коли помер Мусій Кононенко, Харитині було уже 22 роки, а як відомо, її ще підлітком забрала до себе на виховання тітка Валерія О’Коннор-Вілінська. Якщо б Мусій Кононенко справді був батьком Харитини Кононенко, їй не довелося б у ранньому віці покидати батьківський дім». Також друзі Хариті писали, що вона була небогою для подружжя Вілінських. Ані друзі, ні сама Харитя ніде не згадують імен Мусія та його дружини. «Правду можна дізнатися, лише знайшовши запис у метричній книзі про народження Хариті, бо там завше вказують імена та прізвища батьків. А поки що можемо лише здогадуватися. У деяких документах Хариті ім’я батька зазначено як Ерест, очевидно, Орест», — припускає Ірина Садула.

Дитинство минало неподалік Кобеляк — на околиці села Миколаївка в будинку родини Вілінських — високоосвічених, діяльних, щирих українських патріотів. Валерія О’Коннор-Вілінська — уродженка того ж села Миколаївка — своячка композитора Миколи Лисенка, письменниця і перекладачка, співзасновниця Української Центральної Ради (УЦР), завідувачки літературного відділу у Міністерстві культури Української Народної Республіки (УНР) та секції генерального секретарства освіти УНР. Її чоловік Олександр Вілінський — небіж письменниці Марії Вілінської (Марко Вовчок), усесвітньо відомий інженер, видатний громадський діяч і дипломат, співзасновник УЦР, керівник департаменту професійної освіти Міністерства освіти УНР. Отож Харитя змалечку виховувалася в любові до України.

«Воля! Ось вона перед ними, тисячами!»

З 1907 року разом з тіткою Валерією переїздить до Києва. Тут долучилася до Українського дитячого клубу, закінчила Києво-Фундуклеївську жіночу гімназію (перша жіноча гімназія у Києві, ініціатором та головним організатором був меценат Іван Фундуклей). Найкращою товаришкою Хариті була Вероніка Черняхівська — донька видатних українців Людмили та Олександра Черняхівських. Старицькі, Черняхівські, Лисенки, Садовські часто були гостями у сімейства.

Брала активну участь у багатьох посильних патріотичних справах, зокрема й у похороні Героїв Крут, про що описала у статті-спогаді «Крути. Пам’яти безталанних друзів».

З особливим трепетом Харитя описувала дні Української революції, березень 1917-го, коли постає УЦР, коли в Києві українці під гаслами незалежного державного буття й українського відродження збираються на масові мітинги і маніфестації. Вона «найщасливіша, розпещена дитина не могла дочекатися того ранку погідного, коли усе почнеться…», збиралася з тіткою їхати туди. Пані Вілінська пришпилила Хариті жовту-блакитну кокарду на хутряну шапку, в руках — жовто-блакитна хоруговка, в серці — трепет та хвилювання. Емоційно описує дівчина, як українці з особливою ненавистю руйнували пам’ятники ворогів та прагнули волі Україні. Як же ж перегукується сучасністю! «Воля! Ось вона перед ними, тисячами, котрі так чекали, так сподівалися, так гаряче вимолювали… «Хай живе»! А у відповідь: «Слава»! , — лунало звідусіль.«Маяли, мов метелики, наші рідні жовто-блакитні прапори…». Люди кричали, і аж захрипали від крику. А найбільше тоді, коли побачили Михайла Грушевського, який якраз повернувся із заслання, і той наш святий прапор, що несла його донька Катерина. Перед другим днем маніфестації, 19 березня старовинна шафа пані Валерії Вілінської була забита жовтою та блакитною матеріями. І допоки покоївка Вілінських та робітниці майстерень шили прапорці, Харитя з товаришкою створювали кокарди і складали на фортепіано. Понад 100 тисяч маніфестантів того дня вийшли до центру Києва! У спогадах Коноенко змальовує словами як «на балкон виходить славетна хорова капела Олександра Кошиця і співають національний гімн «Ще не вмерла Україна!».«І коли навкруги пам’ятника Хмельницькому уставились артисти театру Садовського, здавалося, що ожила давня козацька слава, що то Бульба з синами воскрес та радіє з перемоги над ворогом».

На еміграції: Швейцарія, Чехія, Канада

1918 року із родиною Вілінських Харитина виїхала за кордон, спочатку до Швейцарії, де професор Вілінський був призначений послом УНР. Після ліквідації посольства родина переїхала до Відня.

А згодом опиняються у Подєбрадах (Чехія). Після загарбання України російським більшовизмом у Чехії та Польщі зібралися сотні тисяч українських емігрантів, зокрема і в Подєбрадах, скупчилася чимала кількість української інтелігенції. Тодішній Президент новопосталої після століть австрійської неволі Чеської держави Томаш Масарик був дуже прихильний до української еміграції. Він розумів трагедію знов завойованої України і співчував українцям у їхніх зусиллях налагодити еміграційне життя. Чеська держава фінансувала створену українцями Українську Господарську Академію, сприяла діяльності низки інших культурних, освітніх, медичних установ та організацій українців. Тут в Академії працював професором машинознавства Олександр Вілінський. У ній же здобула звання доктора економіки й сама Харитина Кононенко. Під час навчання вона стає однією з найактивніших діячок жіночого руху. У 1926 році Харитя стала пластункою (учасницею юнацької патріотичної української організації «Пласт») серед українських емігрантів у Чехословаччині.

Згодом помандрувала до Канади, тут теж провадила активне громадське життя. Була головою Жіночого товариства імені Ольги Кобилянської, входила до редакційної колегії «Каменярів» інституту в Саскатуні ім. Петра Могили. Після смерті дядька Олександра Вілінського важке емігрантське життя лягло на плечі юної Хариті. Догляд та підтримка тітки Валерії, а також постійні пошуки роботи. 1930 року Валерія О’Коннор-Вілінська закінчує життя самогубством через небажання жити без чоловіка… І в цей час Хариті стає ще важче. Опісля жінка повертається знову до Подєбрад.

Просвітянка

Невдовзі переїздить на Закарпаття, до Ужгорода. Тут дописувала до місцевого дитячого часопису «Пчілка», вела дитячий гурток при «Просвіті». Харитя Кононенко була представницею закарпатського жіноцтва на Світовому Жіночому Конгресі у Станиславові (нині Івано-Франківськ) 1934 року. Також допомагала і фінансово українським організаціям. Про це свідчить документ — подячний лист видатної діячки УНР, педагоги ні Софії Русової до Хариті Кононенко від імені Національної ради українських жінок у Празі від 1925 року.

Невдовзі зупиняється в Галичині і активно працює при секції «Сільського господаря», проводить та організовує вишколи та гуртки. Вона була управителькою перших курсів для сільськогосподарських інструкторок у Львові при Союзі Українок 1935 року. Організовувала Жіночі секції на Холмщині, Посянні й Лемківщині, певний час провадила курс інструкторок у відомому курортному містечку Криниці.

Як встановила краєзнавиця Ірина Садула «з 1936 до 1939 року Харитя Кононенко вела рубрику на жіночій сторінці відомого часопису „Діло“, зокрема „Балачки про моду“. Ця талановита жінка була справжньою знавчинею краси та моди. Знала все про модні кольори, відтінки та силуети. Яку пудру та рум’яна краще підібрати, які капелюшки пасують справжнім леді, словом, усе про те, як бути гарною, інтелігентною, стриманою».

Так, у газеті «Діло» за жовтень 1937 року авторка допису про моду радить, як правильно носити квіти у волоссі «Цьогорічна мода дозволяє вечірнім зачіскам багато ріжних оздоб. Найбільш улюбленими є квіти, чи живі, чи штучні. Квіти можуть бути ріжнокольорі, наприклад, гвоздик рожевий чи білий, або темно-червоний та жовтий, тоді як квіти штучні мають бути однотонні і навіть без листя. Вміщують сі квіти на ріжний спосіб. Зустрічаються часом і цілі віночки з квітів».

«Тут вперше подані не лише новітні тенденції та світлини, а й численні роздуми, поради на теми краси та одягання українок. Авторка жартує з читачами, заохочує, радить, консультує. Як одягнутися правильно на лещата (лижі), які рукавички носити панянкам, які балеві сукні виглядають краще, які то сукні передполудневі, візитові, вечірні? Як вбирати своїх діточок, як бути жінкою і таки найкращою! Оскільки Харитя Кононенко окремі статті підписувала своїм прізвищем, а деякі криптонімами або ж скороченнями „Рита“, то, мабуть, цілу сторінку жіночу вела вона сама, — а це одразу чотири рубрики упродовж майже чотирьох років», — припускає Ірина Садула.

Також досліджувала та публікувала статті про народний одяг Полтавщини. Ірина Садула оприлюднила світлину уродженки Полтавщини якраз у полтавському народному строї та уривки з статті про українські традиції: «Традиція вяже водно, і цілий нарід, творить його окремішність, і тільки той нарід, що береже ті традиції, не зникне ніколи безслідно з сім’ї культурних народів».

У 1939 році захистила докторантуру права в Українському Вільному Університеті, здобувши науковий ступінь доктора економічних наук.

Допомога УПА на медичному, волонтерському, культурному фронті

1940 року доля закидає Харитину на Волинь, до Рівного. Тут вона очолює «Жіночу службу України» і займається організацією Українського Червоного Хреста. Завдяки її зусиллям вдалося врятувати тисячі людей, особливо в перші роки німецької нацистської окупації. «Харитя Кононенко, відома громадська діячка, стояла в той час на чолі нашого Допомогового комітету, що перед тим мав назву Український Червоний Хрест, — пише у спогадах письменник, класик української літератури Улас Самчук. — Німцям ця назва не подобалась, бо нагадувала на деяку державність і вони її заборонили. Але ця праця комітету була дуже велика. Пані Харитя, разом з іншими — Галиною Варваровою, Пашківською, доказували чудеса. Організували велику громадську їдальню, велику кухню Цілі валки возів з харчами стікалися зо всіх довколишних сіл із продуктами. Допомога голодуючому Києву, а особливо тим полоненим, яких було безліч і які гинули на очах від тифу і голоду і яким треба було допомогти. Харитя щодня відвідувала табори полонених, а їх було в Рівному три».

На Волині й Поліссі проти коричневих і червоних зайд активно діяла і боролася за незалежність України Українська повстанська армія.

Після заборони німецькими нацистами у 1942-му році діяльності Українського Червоного Хреста, Харитина Кононенко очолює його підпільну структуру, тісно пов’язану з УПА. Організовує медичне забезпечення для бійців УПА, налагоджує роботу «Жіночої служби України» на Волині–медичну і соціальну допомогу, опіку над притулками звільненим з полону. Організовує легальну школу медсестер, акушерок і гігієністок, і попри різні перешкоди, доводить їх до першого випуску. Слава про Харитю шириться по всій Волині. Волонтерка, сказали б сьогодні.

Не полишала і культурного фронту. Так, Улас Самчук у спогадах відтворив недільній день 28 червня 1942-го року, коли з ініціативи очільниці жіночої секції «Просвіти» Хариті Кононенко у Рівному експонували виставку українського народного мистецтва.

Улас Самчук згадує великодній час 1942 року, коли він перебував в ув’язненні у рівненській тюрмі. Цей спогад під назвою «Великодній гість» був опублікований у журналі «Наше життя» за 1951 рік. «Пані Харитя була невтомною, вічно занятою, вічно повною гарячого бажання помогти тим, що допомоги потребують… І от вона роздає той шматок паски, їхні руки тремтять, їхні уста вимовляють подяку. А ми дякуємо за гратами тій благородній людині… Заходить Харитя до нас, кидає оте „Христос воскрес!“, і в’язні ридають як діти. Харитя держить на руках шматки тієї самої паски, яку перед хвилиною роздавала полоненим. Очі її залиті сльозами…».

Ризикуючи власним життям, щодня відвідувала всі три табори для полонених, що були у Рівному… І, як пише далі Улас Самчук, — вже рівно за рік та сама Харитя, в тій самій в’язниці, але вже не як гість, а як в’язень, сиділа і чекала розстрілу… «Незабутня Харитю! В моєму житті нема Великодня, коли я б не згадав тебе! І цього Великодня посилаю тобі: „Христос воскрес“! Бо ти для мене не мертва»,— писав Улас Самчук.

«Не бійтесь! На нашій крові повстане Україна…».

Харитя Кононенко

«Харитю Кононенко тяжко зарахувати до жінок, − зазначає у спогадах засновник „УПА — Поліська Січ“ Тарас Бульба-Боровець. — Це був з крови і кости хоробрий, самовідданий фронтовий патріот-вояк. Ризикуючи своїм життям в запіллі ворога, вона врятувала життя сотням наших ранених вояків на партизанському фронті постійним постачанням великої кількості медикаментів та санітарних матеріялів. Це була палка патріотка народоправної, вільної України, заслужена діячка УНР. Перебуваючи в постійному контакті з нашим начальником штабу, отаманом Зубатим-Щербатюком та сотником Раєвським, Харитя Кононенко, крім того, виконувала багато інших таємних завдань нашого штабу. Українська жінка нога-в-ногу крокує всюди в перших лавах найвідважніших і найхоробріших борців за волю нашої батьківщини. Таких героїнь, як Харитя Кононенко в нас були тоді сотні та тисячі».

16 липня 1943 року… Це страшна дата у життєписі Харитини, тоді її арештували. Гестапо звинуватило в організації підпільних шпиталів і постачання ліків українським повстанцям. Тоді у Західній Україні активізувалися диверсійні групи СРСР. Серед них Ніколай Кузнецов. «Головним завданням радянських диверсантів було підривати авторитет і популярність українського підпілля, ОУН та УПА, — пише у газеті „Слово Просвіти“ голова Полтавського обласного об’єднання товариства „Просвіта“ Микола Кульчинський, — саме за доносами НКВС знищили в Бабиному Яру українську інтелігенцію, серед якої була й Олена Теліга. Теж відбувалося й на Рівненщині. У вбивстві вищих німецьких офіцерів, організованому Ніколаєм Кузнєцовим комуністичні диверсанти звинувачували УПА. Тож після кожного такого замаху німецькі нацисти розстрілювали сотні заручників — мирних громадян і в’язнів».

За словами Софії Степанюк, (яку ув’язнили у той же ж день, згодом їй вдалося втекти), » у рівненській тюрмі склала найсуворіший іспит і заслужила на назву героїні». Ось як Степанюк описує Харитю Кононенко:«Була середнього росту. Лице бліде й прозраджувало перемучення й терпіння. Хоч здавалося говорила спокійно, але голос дрижав. Запримітила в її очах заховані сльози. Ця жінка була наче рідною матір’ю для скалічених життям та непоправною карою жінок, вона їх підтримувала. Була сива, побита щока, кров… Мені говорить: «Я так само арештована, тоді само, як і ви. Я є Харитя Кононенко».

А 15 жовтня 1943 року українську патріотку гестапівці розстріляли, а тіло спалили. В яру, поблизу сучасної вулиці Степана Бандери у Рівному у ті дні було розстріляно понад півтисячі в’язнів рівненської тюрми — українську інтелігенцію. Перед смертю Героїня залишила заповіт співкамерниці Софії Степанюк: «Багато з нас загине. Але завжди хтось таки переживе це пекло. Той, хто переживе, має обов’язок описати наш тернистий шлях, як нас мучили в цих мурах, як ми гинули за Україну. Хай наш народ знає! Хай всі українці знають! Хай ніколи не вірять ніяким „визволителям“, а самі здобувають свої права».

Їм’я Харитина означає «благодать», «милосердя». На її честь названо одну з центральних вулиць Рівного і встановлено меморіальну дошку.

Полтавський офіс Українського інституту національної пам’яті

(за матеріалами дослідження краєзнавці Ірини Садули, статті Миколи Кульчинського у газеті «Слово Просвіти» та рубрики «Історичний календар» офіційного сайту УІНП https://bit.ly/3D1AwvL)