Вчора Армія УНР, сьогодні — ЗСУ: видатні військовики з Полтавщини, які виборювали незалежність Україні сто років тому

Фото надане Полтавським офісом УІНП
Фото надане Полтавським офісом УІНП

З нагоди Дня Збройних сил України Полтавський офіс Українського інституту національної пам’яті продовжує розповідати про славних борців за незалежність у лавах Армії УНР, уродженців Полтавщини, ювілеї яких цьогоріч відзначають згідно з Постановою ВР на державному рівні. Адже як тодішні звитяжці воювали проти білої і червоної росії, так нинішні ЗСУ продовжують боротьбу проти підступного ворога.

Яків Дзябенко

6 жовтня минуло 130 років із дня народження Якова Дзябенка, військового та громадського діяча, інженера-економіста, старшини охорони Головного отамана Армії УНР Симона Петлюри, сотника Армії УНР, майора (на еміграції).

Народився майбутній військовик 1892 року в селі Матяшівка Миргородського повіту Полтавської губернії (нині село підпорядковане Гоголівській селищній територіальній громаді Миргородського району Полтавської області). Закінчив 6 класів гімназії. Був слухачем 2-го курсу підготовчих курсів Київського університету Св. Володимира. Брав участь у скликанні 1-го Українського військового з’їзду в Києві (травень1917-го) та формуванні українських частин. Співробітник Українського військового генерального комітету, Українського військового генерального секретаріату та Українського військового міністерства. Служив в Армії УНР (1917-1920). Інтернований до таборів Олекандрова-Куявського і Каліша (Польща), де став активним учасником Братства Св. Кирила і Мефодія. Учасник Першого зимового походу Армії УНР, лицар ордена Залізного хреста (1920). Нелегально перейшов кордон із Чехословацькою Соціалістичною Республікою. Невдовзі став дійсним слухачем кооперативного відділу економічно-кооперативного факультету Української Господарської Академії (УГА) в Подєбрадах (1925-1929). Лікар Української Галицької Армії Олександр Плітас зазначав, що Яків Дзябенко «в 1925 році хворів на активний процес в обох вершках легенів». Захистивши «з успіхом задовольняючим» дипломну роботу на тему «Центральний союз сільськогосподарських товариств у Чехах», здобув фах інженера-економіста. Ад’ютант і старшина для доручень Президента УНР в екзилі Андрія Лівицького. Пожертвував кошти на видання книжки Симона Наріжного «Українська еміграція» (Прага, 1942). Мовознавець і громадська діячка Софія Качор писала: «Після хуртовини Другої світової війни сім старшин Армії УНР усвідомили потребу в збереженні пам’яток визвольної боротьби України. Вони вирішили продовжити традицію і працю Українського воєнно-історичного товариства (УВІТ), заснованого ще в 1925 р. у Каліші в Польщі (воно діяло у Варшаві до часу війни). У день Св. Юрія Переможця, тобто 6 травня 1948 p., в таборі Ді-Пі Майнц-Кастель у Німеччині вони підписали „Заповіт“ про створення Українського воєнно-історичного інституту „для
увіковічення пам’яти про збройну визвольну боротьбу за Державність України шляхом збирання і збереження на чужині військових пам’яток для передачі їх звільненій від чужинецької влади Батьківщині“. Засновниками інституту були генерал-хорунжий Михайло Садовський, майори Микола Битинський, Захар Гвасишин, Григорій Маслівець та Василь Филонович, підполковник Яків Дзябенко й полковник Микола Стечишин». Нагороджений Хрестом Симона Петлюри. Помер 1 березня 1959 року, похований на Головному цвинтарі в м. Карсруґе (Німеччина).

Яків Кондзеровський

130 років тому, 25 вересня 1892 року в Полтаві народився Яків Кондзеровський — військовий, інженер-лісівник, вояк Запорозької дивізії Армії УНР. Закінчив Петровський полтавський кадетський корпус (1903-1912). В «Описі життя» зазначав: «В 1913 році вступив до 34-го Севського пішого полку однорічником і підстаршиною. В 1914 році пішов на війну, був двічі поранений. В 1917 році вступив до українських частин, в яких знаходжусь по цей час. 23 жовтня 1923 року, Шепіорно». Закінчив лісовий відділ агрономічно-лісового факультетту Української Господарської Академії в Подєбрадах. Дипломну роботу «Організація пилянки в лісництві Горішня Моравка в Шлезьку» захистив «з успіхом добрим» (28 червня 1928).

Олелько Грудницький

10 липня 140 років виповнилося від дня народження Олександра (Олеся, Олелька) Грудницького (1892 — 28.08.1921) — політичного діяча, письменника, публіциста. Народився у Полтаві, закінчив гімназію, навчався в Київському комерційному інституті. У період гетьманату Павла Скоропадського працював учителем, держслужбовцем у Золотоніському повіті на Полтавщині. Згодом увійшов до Української соціал-демократичної робітничої партії (незалежних) і зайняв ворожу щодо більшовицької влади позицію, шукаючи політичних контактів з Симоном Петлюрою. 1921 року, працюючи в органах освіти в Києві й перебуваючи для конспірації в КП (б)У, став одним з організаторів Всеукраїнського повстанського комітету, який у контакті з закордонними військово-політичними центрами Української Народної Республіки мав підготувати в Україні збройне повстання проти більшовицької влади. Був обраний одним із п’яти членів комітету, уповноваженим із військових справ. Діяв під псевдонімом Вернигора, підпорядкував ЦУПКому повстанський загін Ю.Мордалевича. Незважаючи на те що Грудницькому вдалося стати співробітником Київської ЧК, керівництво останньої викрило його як петлюрівця і в серпні 1921 заарештувало. Страчений за постановою колегії Київського губернського ЧК від 28 серпня 1921.

Іван Пащенко

13 липня минуло 150 років від дня народження Івана Пащенка (1872 — 1938? 1959) — військового діяча, генерал-хорунжого Армії Української Держави. Народився у селі Білаші (тепер Шишацька громада Миргородського району Полтавської області) в сім’ї збіднілого дворянина козацького походження. Закінчив Петровський Полтавський кадетський корпус. На службу вступив 31 серпня 1890. Завершив навчання у Михайлівському артилерійському училищі в Петербурзі, Михайлівську артилерійську академію (1898; по 1-му розряду). В українській армії з 1917 року: начальник артилерійського відділу Українського генерального військового штабу. За Гетьманату — начальник артилерії 2-го Подільського армійського корпусу у Вінниці, генерал-хорунжий. На еміграції з 1920 року, жив у м. Сараєвому.

Петро Назаревський

7 вересня 130 років виповнилося від дня народження Петра Назаревського — військового та культурно-освітнього діяча, учителя, диригента хорів у Подєбрадах, священика, хорунжого 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР. Народився в селі Корсунівка неподалік Лохвиці на Полтавщині. Закінчив Полтавську духовну семінарію. Учасник українських визвольних змагань, старшина армії УНР. Брав участь у Зимовому Поході, відзначений орденом Залізного Хреста. У еміграції перебував у Подєбрадах (Чехословаччина), де займався культурно-освітньою діяльністю, працюючи вчителем та диригентом хорів. У 1939–1943 працював в Українському національному музеї в Празі, 1943 заарештований гестапо та вивезений на примусову працю до Німеччини. Організував першу Українську православну парафію в англійській окупаційній зоні в Гослярі. Згодом разом із С.Біляком створив такі ж парафії в Гекстері та Рейні (Вестфалія). У жовтні 1951 переїхав до США. Спочатку мешкав у Міннеаполісі, з листопада 1953 — диригент хору церкви св. Петра й Павла у Чикаго. Помер раптово від серцевого нападу 4 листопада 1955 року.

Полтавський офіс УІНП (за матеріалами книги доктора права, приват-доцента Українського Вільного Університету, члена Національної спілки краєзнавців України й Асоціації українських письменників Олександра Панченка «Полтавська діаспора. Велика енциклопедія»)