Повернення в Україну із довголітнього забуття: до 140-річчя генерала Михайла Крата

Фото надане Полтавським офісом УІНП
Фото надане Полтавським офісом УІНП

Цьогоріч 6 серпня виповнилося 140 років від дня народження Михайла Крата (1892-1979) — уродженця Полтавщини, українського військового діяча, розповів адвокат, доктор права Українського Вільного Університету Олександр Панченко.

У 2010 році побачила світ книга споминів та його статей «Козацькому роду нема переводу» у місті Бетезда північноамериканського штату Мериленд. Упорядниками стали донька Михайла Крата — Ніна Крат-Черняк та внучка Ганя Черняк. 9 років тому книга надійшла від них зі США на лохвицьку адресу Олександра Панченка.

Нащадок козаків Гадяцького полку: «Що рід наш український, я знав з малих років»

Починається книга із цікавого документу: «Ми нижче підписані свідчимо, що означеного Матвія Крата, маючого в уїзді (районі) Гадяцькім своє довільне помістя (нерухомість, землю), предки, прадід Іван, будучи в полку Гадяцькім знатним військовиком, а дід Хведір значковим товаришем, а рівнож і батько сотником, з давніх-давен служили в українськім Гадяцькім полку після звичаю української служби, з власного свого благоприобрітеного (чесно придбаного) шляхетського майна… 1795 року…». «Оце перший документ, що зберігся по страшному катаклізмові наших днів, — зазначає М. Крат, — На жаль, родич наш, пастор Павло Юрієвич Крат чомусь переклад зробив з московської мови й він втратив свою вартість. А цей же Павло Крат оповідав мені, що рід наш походить з Болгарії, звідкіля вийшов до Чехії при царі Симеоні (це, якщо не помиляюсь, часи нашого Ярослава Мудрого). Там, в XI віці предок наш граф Крат боровся проти німців. Вони його війська розбили, а йому відрубали голову. Фонетично наше прізвище дуже подібне до чеської мови, а в Чехії нібито й досі знаходиться гора, що зветься Кратова. Але це тільки родові легенди, а правда є та, що наші предки були козацькими старшинами Гадяцького полку. Павло Крат ще розказував, що рід наш не тільки стародавній, козацький, а й шляхетський. Один з наших предків брав участь разом з польським військом у поході на Москву. Коли ж польське військо, не отримавши належної платні, збунтувалось і покинуло свої позиції й королевича Владислава під Москвою, тоді наш предок зі своєю гадяцькою сотнею привів королевича Владислава до його батька — короля Зиґмунта III, який саме тоді облягав Смоленськ. За ту службу наш предок одержав в 1612 році польське шляхетство. Пізніші наші предки були значковими й бунчуковими товаришами. Один з них був соратником гетьмана Мазепи, брав участь в бою під Полтавою проти царя Петра 1-ого в 1709 році, і після програного бою вийшов з Мазепою на еміґрацію. В 1795 році цариця Катерина II надала Кратам «дворянство» (російське шляхетство) на тій підставі, що предки Григорія Матвійовича Крата в часи гетьманщини були вже шляхтичами раніше», — продовжує генерал Крат. «В 1812 році, цар Олександер І, для заспокоєння самостійницьких настроїв «малоросійського дворянства» дозволив формувати українські козацькі полки. Тоді Москві було трудно через наступ Наполеона, і тому вона дурила нашу шляхту надією на поворот козацьких вольностей та традицій. Вищезгаданий Григорій Крат служив у 6-ому Чернігівському Козацькому полку малоросійського, тобто українського, війська. Наше Кратівське гніздо — Красна Лука коло Гадяча. Багато селян в Красній Луці носять прізвище Крат. Прадід мій Григорій не хотів ділити його поміж своїми дітьми, а все зоставив старшому синові Архипові. А Огієві, мойому дідові, дав освіту й казав «служити цареві», тобто іти до війська, бо земля всю родину не вигодувала б. Так рід наш поділився на Архиповичів і Огієвичів. Перші були не тільки по крові, але й по культурі, а часто і з переконань — українцями. А Огієвичі, себто та лінія, до котрої я належу, не завжди визнавала себе українцями, забула рідну мову, розповзлася по всій Росії, і тільки приналежність до шляхти «полтавської губернії» в’язала її з рідною землею та українським народом. Дід Огій був щирим українцем, не міг без сліз читати підпільного тоді Шевченка, що був його сучасником. Жонатий був з панною Ганною Серно Солов’євич — донькою священика, хорошого шляхетського роду з Білорусі. Діда я не пам’ятаю, бо він умер в 1874 році. А бабку пам’ятаю дуже добре; вона вмерла в Кишиневі, де жила у своїх синів Сергія й Володимира. Батько мій, Микола Огійович, народився 29-го квітня 1855 року в Новоселицях на австрійському кордоні, де дід Огій був тоді начальником митного уряду. Дід Огій мав багато синів. Усіх їх віддавав до Полоцького Кадетського Корпусу. Батько мій скінчив цей корпус в 1872 році. В 1874 році батько вступив до Павловської Військової Школи в Петербурзі і почав службу в царській гвардії — Лейб Гвардії Єгерському полку. З тим полком батько відбув російсько-турецьку війну 1877/78 рр., бився під Телішем, переходив Балкани. Пізніше батько вийшов з полку і перейшов до Павловської Військової Школи, котру сам закінчив і став там офіцером-вихователем… В 1889-му році батько оженився з панною Єкатериною Вікторовною Протопоповою, донькою поручника лейб Гвардії кінної артилерії на пенсії Віктора Гавриловича Протопопова, а 6-го серпня 1892 року, народився я. Два роки пізніше народився мій брат Борис. Він згинув у 1-ій світовій війні в 1915 році під Перемишлем, будучи прапорщиком 54-ого Сибірського стрілецького полку. В 1895 році батько мій був підвищений з ранги капітана до ранги полковника Гвардії з переведенням у армію до 145 піхотного Новочеркаського полку. Тоді наша родина перебралася на передмістя Петербургу — Охту, де народилась моя сестра Тетяна (вмерла в Кишиневі 1897 року). Були ще в мене два братики Гавриїл і Андрій, що померли маленькими перед моїм народженням. В 1896-му році батька мого перенесли до Кишинева в Молдавії, де ми були всього 9 місяців. Це були мої перші спомини з того чудесного краю. Коли батько був командиром полку у фортеці Ковно, на Литві народився брат мій Віктор, що згідно з останніми відомостями в сорокових роках, був інженером хеміком в Петербурзі, тоді Ленінграді. В році 1900 батька знов перевели до Катеринослава, де він до 1904 року командував 134-им піхотнім Феодосійським полком. Полк цей складався майже виключно з українців. Я цілими днями, з дозволу батька але на журбу мамі, перебував з солдатами, заприязнився з багатьма, навчився українських пісень і почав говорити по-українському. «Ох, какой ужас, ребйонок по-хахлацкі разґаваріваєт» — бідкалася мама-росіянка… Що рід наш український, я знав з малих років від батька, який був гордий тим, що «ми дворянство заслужили шаблями…», — підсумовує генерал Крат, який завдяки книзі своїх споминів повертається на свою рідну землю із довголітнього і незаслуженого забуття.

Як бачимо, Михайло Миколайович Крат походив з української старшини Гадяцького полку. Одержав освіту в кадетських корпусах у Сумах і в Петербурзі. В році 1911-му по закінченні Павловської офіцерської школи в Петербурзі отримав ранґ підпоручника 93-го піхотного Іркутського полку в Пскові. Під час Першої світової війни був чотири рази поранений і нагороджений бойовими орденами, включно з орденом святого Юрія 4-го ступеня (за бій під Лодзю в 1914-му році, коли був поранений трьома кулями). Тоді ж він одержав сербський орден «Звізду Караґеорґія» 4-го ступеня з мечами. За відзначення в боях і по вислузі Михайло Крат був ступнево підвищуваний у ранґах. В грудні 1916 року, маючи 24 роки, вже був підполковником, а в 1917 році — полковником.

Військовик Армії УНР

У передньому слові книги спогадів Ніна Крат-Черняк та Ганя Черняк зазначають, що «…Різні автори згадували його в еміґраційній пресі як про визначного старшину армії Української Народної Республіки в часі визвольної боротьби в роках 1918-1920. Пізніше історик Лев Шанковський зараховував його до відомих військових авторів, а письменник і побратим генерала Юрій Тис-Крохмалюк наголошував, що статті його це вартісний матеріял для дослідників новітньої історії України. Про молодість генерала можна коротко сказати, що він, як молодий „малоросійський дворянин Полтавської губернії“ в той час (початок ХХ-го століття) не думав інакше про своє майбутнє, як про офіцерську службу в російській царській армії. Та, відчувши клич крови своїх козацьких предків, перейшов в 1917-му році на службу Україні. І служив їй вірно, сумлінно і з любов’ю до кінця життя…». До того ж, генерал Крат, за влучним висловом Патріарха Мстислава, протягом всього життя був відданим сином Української Православної Церкви. А ще, як стверджують, — він не любив вислову «змагання» замість «боротьба», говорив, що про змагання говоримо, коли мова про спорт, а в боротьбі ллється кров і жертвується молоде життя за велику, світлу ідею — за волю України. За ту ж ідею боролися й гинули нові борці-воїни Української Повстанської Армії в роки Другої світової війни.

Генерал залишив по собі спогади про життя — про події, як він сам їх пережив. Він називає їх цікавими, а були ж вони також не легкі і часто небезпечні. Про буревійні часи минулого століття збереглися численні статті генерала. Добрим доповненням до них є посмертні згадки його сучасників, які зустрічалися у воєнних обставинах чи на еміґрації.

10-го грудня 1917 року полковник Крат вступив на службу Української Народної Республіки. Під час боїв у Києві був помічником начальника оперативного відділу штабу Київської Військової Округи. Пізніше, в роках 1918-1920, служив на різних становищах в дивізіях: Одинадцятій Піхотній, Другій Запорозькій, Третій Залізній і Окремій Кінній. Брав участь у повстанні проти гетьмана Скоропадського, в боях проти большевиків і т. зв. «Добровольчої» російської армії генерала Денікіна. 12-го жовтня 1919 року 8-й піхотний Чорноморський полк під командою полковника Крата розбив під селом Баланівкою (околиця Бершаді на Поділлі) 50-ий Білостоцький полк на Поділлі. 50-ий Білостоцький полк Денікіна, взяв в полон біля 600 офіцерів і солдатів. Під час Першого Зимового Походу полковник Крат був начальником штабу Запорозької Дивізії (у праці полковника Доценка «Зимовий Похід» подані оперативні накази, опрацьовані полковником Кратом). Влітку 1920 року полковник Крат їздив у складі Української Військової Місії до кватири т. зв. «Русской армии генерал барона Врангеля» для нав’язання контакту та узгіднення бойових операцій проти «червоних». Полковник Крат був лицарем «Залізного Хреста» (за Зимовий Похід) і кавалером ордена Симона Петлюри.

На еміграції

По закінченні Визвольної Боротьби він перебував у Польщі, де працював як бухгалтер. Від 1944-го до 1945-го року М. Крат був членом дирекції Союзу Українських Кооператив у Холмі. У 1946 році за ініціативи генерала Крата (підвищений у ранзі в 1945 році) і при його активній участі було організовано в таборі в Ріміні т. зв. «Народний Університет», у якому впродовж восьми місяців для аудиторії до 800 осіб, викладались українознавчі дисципліни. Михайло Крат викладав історію України. Ще з часів своєї служби в московській армії й пізніше був викладачем у підстаршинських і старшинських школах. Після звільнення з полону, в роках 1948-1950, працював як бухгалтер Генерального Церковного Управління в Англії, а в грудні 1951-го року він прибув до США, до Детройту, де до 1959 працював на фабриці, аж до виходу на пенсію. В Детройті наш земляк був одним із директорів кредитної спілки «Самопоміч» та активним учасником Парафіяльної Ради української парафії св. Покрови. Весь час від закінчення Визвольної Боротьби Михайло Крат брав жваву участь у громадському житті. Виголошував реферати-промови на запрошення українських організацій та на національних українських святах. Написав чимало статей на громадсько-політичні й історичні теми. Михайло Крат помер 8-го серпня 1979 року, проживши 87 років, похований в Савт Баунд Бруку.

Пора подбати про увічнення пам’яті

У своїй записці від 6 грудня 1943 року Михайло Крат звертався до своєї рідні та близьких: «…На Холмщині, один за другим падають від ворожих стріл активні українці. Є чутки, що й моя праця та скромна особа не всім до вподоби. Отже, треба бути до всього готовим. По смерті моїй, може схоче доня моя переказати своїм дітям, якщо їх, дасть Бог, матиме, про свій рід та про Діда, а зрештою навіть найближчі мені мало знають про моє минуле. Тому, щоб не було їм соромно, коли люди по моїй смерті спитають їх про батька, а вони не знатимуть про його життя докладних даних, я й пишу оце свою коротеньку біографію. А як не спитають, і ніхто не згадає, нехай так і буде, все ж якийсь слід по мені зостанеться, а тяжко вмирати, не зоставляючи по собі нічогісінько…».

Сподіваюся, ця стаття стане скромним внеском у справу увічнення пам’яті про нашого славного земляка, який виборював незалежність від білих і червоних московітів. Маю надію, що читач тепер більше довідався про українського патріота-військовика, знаменитого уродженця міста Гадяч на Полтавщині Михайла Миколайовича Крата, генерал-хорунжого Армії Української Народної Республіки, нагородженого свого часу Георгіївськими хрестами за мужність, сербським орденом — «Звізда Караґеорґія» 4-го ступеня з мечами, а пізніше — Залізним Хрестом, орденом Симона Петлюри та іншими військовими нагородами.

Настав час назвати на честь Михайла Крата вулицю у Гадячі, встановити меморіальну дошку, створити документальний фільм. Національна пам’ять — це наша зброя за серця і розум українців у цій столітній війні. Нині справу Крата і його сподвижників продовжують ЗСУ, які неодмінно здолають кривавих московських путінських зайд.

Олександр Панченко, адвокат, доктор права Українського Вільного Університету, місто Лохвиця Полтавська область (для Полтавського офісу Українського інституту національної пам’яті)