Публіцист, дипломат УНР, теоретик націоналізму, який міг очолити ОУН: до 130-річчя уродженця Полтавщини Дмитра Андрієвського

Фото надане Полтавським офісом УІНП
Фото надане Полтавським офісом УІНП

130 років тому у селі Бодаква (нині Заводська громада Миргородського району) в сім’ї священика народився Дмитро Андрієвський (27 вересня 1892 — 30 серпня 1976) — публіцист, дипломат УНР, член українських урядів доби Української революції 1917-1921 років, один із теоретиків українського націоналізму, політик і діяч ОУН, якому Євген Коновалець пропонував стати Провідником. Славний ювілей з ініціативи Українського інституту національної пам’яті (УІНП) цьогоріч відзначається на державному рівні.

Справді, не в Будках, як стверджується в деяких публікаціях, а в посульському селі Бодаква, заснованому у 16 столітті, яке від 1666 входило до складу Сенчанської сотні Лубенського полку і мало назву Будаков, розташованому на лівому березі річки Сула при впаданні в неї річки Бодакви народився 27 вересня 1892 року видатний український діяч Дмитро Андрієвський. Це було направду знамените село, де ще до його народження був зведений та пізніше введений до ладу чи не перший на Полтавщині цукровий завод, відкрито церковнопарафіяльну школу, а через десять років — початкове училище (за даними 1910 року з 3349 мешканців Бодакви вже було 726 письменних, а в народному училищі навчалося 110 дітей), діяло 28 вітряків, 2 кузні, 3 олійниці, 2 лавки…

Здобув освіту інженера-архітектора. За Директорії УНР Дмитро Андрієвський працював у складі дипломатичної місії у Швеції, консулом УНР у Швейцарії, а в 1922 році переїхав до Брюсселю (Бельґія). Після поразки українських національно-визвольних змагань залишився у Бельґії, і від того часу прожив усе своє напружене, віддане українській справі життя на чужині.

Народившись у козацькому селі на Наддніпрянщині, в Центральній Україні, Дмитро Андрієвський волею долі став одним із провідників Організації Українських Націоналістів, масового й справді всенародного руху, що об`єднував українців. В листопаді 1927 на першій Конференції Українських Націоналістів (3-7.11.1927) у Берліні разом Євгеном Коновальцем, Миколою Сціборським, Володимиром Мартинцем він обраний до складу Проводу Українських Націоналістів. Він очолював президію першої Конференції Українських Націоналістів у 1927 році, з 1974 року й до смерті був почесним головою Сенату ОУН. Його рідний брат — лікар, проф. Борис Андрієвський, народжений у селі Безсалах Лохвицького повіту, у повоєнні роки був членом Проводу Закордонних Частин ОУН, очолюваних Степаном Бандерою. Ці промовисті факти свідчать, зокрема, й про те, що державницькі прагнення українців Центру, Заходу і Сходу були засадничо однаковими, а найправдивішим виразником прагнень всього українства, організатором його національно-визвольної боротьби була справді неповторна, феноменальна, епохальна й героїчна Організація Українських Націоналістів, коло керма якої поряд із вихідцями із Галичини та Волині стояли також вихідці із Наддніпрянської України.

Близький соратник інженера Дмитра Андрієвського Володимир Мартинець так охарактеризував його: «Високий, стрункий мужчина, шатен, пристійне голене й худе лице, укладного поведення, репрезентативного вигляду, цілою зовнішністю — джентльмен. Вдача скоріше — флегматика, говорить спокійно й поволі, важачи слова; не уносився ніколи. Людина очитана, критичний розум, здібний до аналізи, а ще більше до синтези, запліднений творчими думками. Це людина, що в ній думка й чин є в гармонії і рівновазі…».

Є припущення, що кандидатура Дмитра Андрієвського розглядалась при обранні Голови Проводу Українських націоналістів (ПУН).

У своєму листі до полковника Євгена Коновальця від 15 листопада 1927 року Дмитро Андрієвський, зокрема, пише: «Сам вибір Вас на провідника єсть до певної міри тріумфом голошених мною засад і може найкращим рішенням проблему, що став був перед нами. Отже можете бути певні, що в моїй особі знайдете співробітника лояльного і дісціплінованого. Инша річ що під час нарад я не раз був заскочений і вражений тою грою, яка велася, тими ваганнями і застереженнями, які давали себе відчути. Бо ж щирість і одвертість мені видавались конечними і оправданими в нашім гурті і при нашій справі. Та видно я був людиною надто новою і свіжою, аби відразу понятись в ваших обставинах. З другого боку з певних данних можна було виснувати, що моя причетність до справи (спеціально ідеольогичної) не вважається річевою. Для того, хоч як близький їй душею, я повагався вступати до Проводу, аби не вязати його своєю особою. Але як би не було нині я радо стаю на вказане мені місце, сподіваючись, що то вийде на користь справі. Отже можете сміло числити на моє співробітництво. На сім кінчу мої „пояснення“, аби не здатися Вам надто „капризним“. Прошу вірити, що зі мною можна ба навіть треба бути одвертим та щирим, так як є зараз я з Вами. Не набиваюсь в конфіденти і не є надміру цікавий, але безпідставна застережливість мене знеохочує. Коли хочете щось довідатись прошу звертатись впрость до мене і я не ухилюсь від відповіді».

Полтавський дослідник-архівіст Тарас Пустовіт писав: «Маючи нахил до мистецтва та літератури, Дмитро Андрієвський допомагає організовувати у Бельґії виставки творів українських митців, дописує до науково-літературних часописів, займається громадсько-політичною роботою. Зважаючи на активність та різнобічні зацікавлення Дмитра Андрієвського, його незабаром обирають головою Українського комітету Бельґії. У цей період він активно співпрацює з українською еміграційною елітою, яка продовжує репрезентувати за кордоном ідеї Української Народної Республіки, його численні статті національно-державницького спрямування з’являються друком у часописах „Національна думка“ та „Тризуб“. Дмитро Андрієвський мав аналітичні здібності, а тому намагається спрогнозувати розвиток подій на терені СРСР, і, зокрема, в Україні. У колі діаспори відомим стає його гасло: „Петлюра загинув, нехай живе петлюрівщина!“, яке Дмитро Андрієвський виголошує в „Тризубі“ після загибелі Головного отамана військ УНР Симона Петлюри у Парижі. Потяг до органічного взаємного об’єднання націоналістичних організацій посилився внаслідок проведеної в Берліні 3-7 листопада 1927 р. Першої конференції українських націоналістів під головуванням Дмитра Андрієвського. Ця конференція стала знаковою подією в житті українського націоналістичного руху, оскільки фактично завершила нескоординований етап розвитку цього руху і започаткувала новий етап створення єдиної організації… Отримуючи інформацію з України, де на той час уже лютував голод та відбувалися масові репресії, він 1934 р. від імені Європейського об’єднання українських націоналістичних організацій пише протест проти вступу СССР до Ліґи Націй. У роки Другої світової війни полтавчанин за завданням ПУН координує дії українських повстанців за кордоном. Але 1944 р. разом з іншими провідниками ОУН Дмитра Андрієвського заарештовує гестапо і відправляє до табору Бреці, де ув’язненим націоналістам інкримінують поширення антинімецької пропаганди та спроби створення в межах тодішнього Третього Райху ще однієї держави — незалежної України. Лише за щасливим збігом обставин Дмитру Андрієвському тоді вдалося врятуватися від загибелі. У повоєнний період українськими політичними об’єднаннями та групами (крім колишніх гетьманців) було зроблено важливий крок до об’єднання. 1948 р. в Баварії створено Українську Національну Раду (УНРаду), яка незабаром і стає основою Державного Центру Української Народної Республіки в екзилі. Членом УНРади та її виконавчого органу обирають Дмитра Андрієвського. У своїх численних статтях він намагається об’єднати українців задля великої мети, він переконаний, що тільки через національну та націоналістичну єдність лежить шлях, що приведе до української державності, що на цьому шляху мають виступати єдиним фронтом, у тісній співпраці як діаспора, так і народ поневоленої України. Дмитро Андрієвський належав до плеяди інтелектуалів, вихованих на засадах гуманізму та християнської моралі, у своїх поглядах він гармонійно поєднував ті риси, що виніс із батьківської хати, з тими духовними набутками, які дала йому інтелектуальна Європа. Для кількох поколінь української молоді за кордоном він став справжнім учителем, на його працях виховалася ціла коґорта українських націоналістів. „Майбутнє совєтської імперії, — писав Дмитро Юрійович ще в 1958 році, — Є виписане в самій її природі, в її внутрішнім змісті, в її побудові. Від початку свого існування вона є повна суперечностей, які її роздирають і від яких вона колись згине, розложиться, розпадеться!“…».

В’язень німецьких концтаборів Заксенґавзен, Бретц, Оранієнбурґ, Дмитро Адрієвський («Ідеаліст», «Стобар», «Вернигора») говорив, що «без героїв і святих неможливе людське життя, ані моральний і суспільний поступ його». Володимир Краснодемський зазначав, що «до самої смерті десь у найглибших схованках душі Дмитро Андрієвський плекав надію знову вступити на рідну землю, побувати в полтавському селі Бодакві, де вересневої днини 1892 року він побачив світ, вклонитися милій серцю Україні. З-під його вдумливого пера вийшла низка публікацій з політичних, літературних та інших проблем, — він цікавився усім, як людина, що гостро відчувала дух і тенденції розвитку тієї доби. Та життя вже наближалося до виднокола, а звідти, з рідної сторони, приходили невтішні звістки. Масово зникали-закривалися українські школи, хвилями накочувалися арешти людей, які стали в обороні свого уярмленого народу, всіляко заохочувалося відступництво і яничарство. Катів і душителів українського народу величали „визволителями“, а світлу пам`ять про справжніх героїв паплюжили». До недавнього часу замовчували інформацію й про Дмитра Андрієвського, як, власне, й про всю його родину.

Дмитро Андрієвський — автор ряду публіцистичних статей, в яких виклав основні засади ідеології націоналізму — «Наша позиція», «Шлях розбудови», «Обставини 30-х років і Провід Українських Націоналістів» та ін.

Закінчив свій земний шлях 30 серпня 1976 року у Дорнштадті, був похований у Мюнхені на цвинтарі Вальфрідґоф, у січні 2010 перепохований на полі Героїв Личаківського цвинтаря у Львові. У 2008 році в Лохвиці заходами Інституту Українського вільного козацтва імені Антона Кущинського, коштом його директора, автора цієї публікації було відкрито меморіальну дошку братам Дмитрові та Борису Андрієвським на одній із центральних вулиць.

Фото надане Полтавським офісом УІНП

Олександр Панченко, доктор права, приват-доцент Українського Вільного Університету (Мюнхен), краєзнавець, директор Інституту Українського вільного козацтва імені Антона Кущинського адвокат, з міста Лохвиці Полтавської області (для Полтавського офісу УІНП)