Невідомий спогад полковника армії УНР Степана Лазуренка про події у Полтаві у грудні 1917 року

Фото надане Полтавським офісом УІНП
Фото надане Полтавським офісом УІНП

Ім’я нашого земляка, полковника армії УНР Степана Лазуренка (1892–1969), як і його творча спадщина, нарешті повертається на Батьківщину. Уродженець м. Гадяча, він брав активну участь в українській революції 1917-1921 рр., був спочатку курінним, а з 16 листопада 1918 р., — командиром Першого українського козацького імені гетьмана Б. Хмельницького полку, — який, на думку дослідників, і започаткував відродження національної Української Армії. Про це розповів Тарас Пустовіт, заступник директора державного архіву, заслужений працівник культури України, голова Полтавського міського товариства «Просвіта» імені Т. Шевченка.

Як свідчать документальні джерела, саме ця національна військова частина 08 серпня 1917 р. на ст. Пост Волинський біля Києва першою пролила кров за молоду соборну самостійну Державу. Згодом тяжкої втрати полк зазнав перебуваючи у м. Полтаві, де 15 грудня 1917 р. у вестибюлі «Європейського» готелю (нині знаходиться за адресою по вул. Героїв Небесної сотні, 16) було підступно вбито підосавула богданівців Ю. Ластовченка. Це був тоді один із перших терористичних замахів «на чолового репрезентанта української державницької думки»… Та, як свідчать джерела, незважаючи на чисельні провокації з боку більшовиків, шалену агітацію проти українців, до полку увесь час прибували добровольці. Зокрема, лише з полтавської духовної семінарії до них зголосилося 43 учні, які згодом зорганізували поміж військовиків чудовий хор під орудою семінариста Петра Дейнеки.

Нам пощастило тривалий час спілкуватися із сином Степана Лазуренка п. Сергієм Лазуренком (08.12.1924 р. н.), який до жовтня 2017 року мешкав у Детройті (відійшов у засвіти 11.10.2017 р.). Цей відкритий і щирий чоловік у своєму серці проніс святочну любов до свого коріння, землі своїх батьків, рідної мови. Сергій Лазуренко не тільки підтримував відносини з Полтавою, а й по можливості допомагав Святоуспенському кафедральному соборові. У серпні 1995 р. він, зі своєю донькою Олею, відвідав Полтавщину. То були дні, сповнені роздумів і хвилювання. У м. Полтаві залишилось чимало місць, пов’язаних з життям цієї родини. І коли п. Сергій ходив вулицями свого дитинства (Соборності, Стрітенській, Шолом-Алейхема, Пилипа Орлика, Соборному майдані) по-синівському та зі святістю сприймав все, що навівало йому спогади. Треба було у ці хвилини бачити очі цієї літньої людини, щоб зрозуміти його душевний стан.

Через деякий час, під час неперіодичного листування, п. Сергій і передав автору цих рядків кілька спогадів свого батька, у тому числі й рукопис «Богданівці в Полтаві проти Муравйова». Використовуючи надану нам можливість, з нагоди 130-річчя від дня народження Степана Лазуренкка, пропонуємо широкому загалові цей спогад, який торкається саме перебування української військової частини у м. Полтаві в грудні 1917 р. На наш погляд, спогад цей допоможе читачеві краще відчути подих того бурхливого часу і усвідомити, що репресивна більшовицька машина працювала на знищення українців уже з 1917 року.

Степан Лазуренко

Богданівці в Полтаві проти Муравйова

Наближалося свято Миколая — наше перше полкове свято, до якого старанно приготовився полк.

Як і вдень проголошення ІІІ-го Універсалу, 6 грудня 1917 року старого стиля, після Служби Божої в Св. Софії, вишукався Богданівський полк на Софійській площі, коло пам’ятника Богдана Хмельницькому. Після привітання Богданівців членами Центральної Ради та Уряду, було оголошено перший військовий наказ про підвищення в ранзі полк. Ю. Капкана — в полковники (більш нікого зі старшин підвищено не було) і в хорунжі-підстаршин: Пархоманека, Ярмолюка й банчужного кінної сотні Капкана (молодого брата полковника Капкана Ю.). Наказ підписав Микола Порш — воєнний міністр, бо Петлюра не погоджувався з політикою більшості в уряді і особливо щодо демобілізації української армії та перехід її на добровільну і тому й уступив.

Дефілядою перед членами Центральної Ради та Уряду, які стояли на підвищенні, коло пам’ятника, закінчився парад.

Вечером в старшинському зібранні Богданівського полку, на Печерську, відбувся бенкет, на якому було багато присутніх гостей, як також міністр освіти Іван Стешенко та дружина професора Грушевського.

Здавалося, що настав час для спокійної ітворчоїпраці для молодої Української Народної Республіки. Та це лише «здавалось».

Але в цей час большевики, захопивши владу в Росії, проголосивши «самовизначення народів аж до відокремлення» і визнаючи Українську Народню Республіку, посиленно готувалися до її загарбання, після невдалих двох спроб у Києві (в жовтні і листопаді — 1917 р.).

Для цього, під командуванням Антонова-Овсієнка, було утворено спеціальну армію, що складалася з чотирьох армійських груп під проводом Єгорова, Березіна, Кудипського й Муравйова, силою до 30 тисяч добірного війська з колишніх старшин і солдатів російської армії, матросів, латишів, китайців, мадярів, німців, австрійців, російських робітників та ін. Армія мала 60 гармат, багато кулеметів та амуніції, панцерні авто та 10 панцерних потягів.

В перших числах грудня 1917 року у Києві большевиками було скликано 1-й Всеукраїнський з’їзд «советів» — совет робітничих, селянських і солдатських депутатів, за допомогою якого гадали повалити Центральну Раду і захопити владу в Україні.

В цей же час Центральна Рада скликала Селянський з’їзд, який висловив цілковите своє довір’я Центральній Раді, і, зокрема, її голові професорові: Михайлові Грушевському.

Так само значною більшістю делегатів на з’їзді «Совєтів» було висловлено довір’я Центральній Раді, не дивлячись на великі зусилля невеликої групи большевиків-учасників з’їзду, висловити недовір’я Центральній Раді та її перевибрати.

Побачивши, що їм і на цей раз не вдасться захопити владу в Києві, бо українське селянство їх не підтримує, большевики залишають з’їзд і переносять продовження його до Харкова і 13 грудня 1917 року утворюють«Центральний виконавчий комітет України — «ЦЕВУКУ», який протиставив Українській Центральній Раді себе, як орган влади всієї України, Генеральному Секретаріату свій — Народний комісаріат.

За допомогою большевицьких військ з Росії та місцевих червоногвардійських відділів, большевики підступно обеззброїли українські військові частини 30 тис. полк і захопили владу в Харкові.

Негайно, після цього, червоногвардійську групу під командою Муравйова було кинуто на Донбас, щоб відрізати від України цей вугільно-залізно — промисловий район, як один з головних чинників економічного розвитку України, а потім вирушити на Полтаву, Ромодан і спільними силами з другою групою, що просувалася через Ворожбу, Крути, захопити Київ.

Большевицьке військо Муравйова без великих зусиль займало населені пункти Донбасу, майже не зустрічаючи спротиву, за винятком невеликих українських відділів, що повставали і билися з власної ініціативи, до того ж, большевицьким військам допомагали т. зв. місцеві робітничі червоногвардійські відділи, які в більшості складалися з чужинців, і зі зброєю переходили на бік большевиків.

Коли у Києві стало відомо про захоплення Донбасу Муравйовим та просування його військ на Лозову, Полтаву, Богданівському полку було наказано вислати до Полтави один курінь, з якими мали також виїхати сотня матросів, одна сотня кінного полку ім. Тараса Шевченка, кулеметний відділ з тяжких і легких кулеметів та 4 автопанцерники.

Команду над цією групою військ було доручено мені. Була це друга половина грудня 1917 року, числа вже не пригадую. Стояли холодні зимові дні і перший молодий ще сніг покрив «білою [ковдр]ою» землю. Ранком з ІІІ-м куренем Богданівського полку та кулеметним відділом вирушили до Печерська на товарну станцію Київ ІІ, куди мали прибути матроси, кінна сотня та панцерні авта.

Прийшли на станцію, а незабаром прибули матроси й кінна сотня, панцерних авт не було. На моє запитання чергового по станції: «Чи є вагони для ешелону, які було наказано приготовити ще напередодні?» — він, уникаючи від прямої відповіді, відповів: «Зараз будуть». Почекавши ще деякий час, вдруге запитую: «Де вагони ешелону?» «Зараз подамо» — була відповідь чергового по станції.

Можливо, що це вже були перші прояви большевицького саботажу.

Матроси почали нарікати, що вони померзли, як мерзли і всі ми, [згодом] залишили станцію і пішли до міста і більше не повернулися.

Майже під вечір, на неодноразові мої вимоги, подали вагони і ми скоро заладувалися і виїхали з Києва.

Ранком прибули на станцію Лубни. Тут зустрів мене підпоручник Мефодій Шаповал (брат Миколи Шаповала), який раніш був у моєму ІІ курені сотенним 4 сотні, а тепер був в Лубнах начальником повітової міліції і запросив мене до повітового старости Сергія Шемета. Поки ешелон стояв на станції, а затримувався він на станції. чомусь досить довго, я погодився відвідати і познайомитися з братами Шеметами, відомими громадськими й політичними українськими діячами. Приїхали до їхнього будинку — особняку, що [містився] поруч з військовим шпиталем; заходимо в будинок і знайомлюсь з обома братами Шеметами, які нас гостинно приймають та розпитують про Київ та новини-події, як і про причину нашого виїзду до Полтави. Невеселі вісті оповідали й вони: «У військових частинах лубенської залоги (запасний кінний і піший полки, автоколона бельгійських авт і їх обслуга бельгійцями й французами, військовий шпиталь) повний занепад дисципліни, збольшевичення, солдати самочинно залишають свої частини й розходяться по домам, розтягаючи військове майно, а по дорозі бешкетують, а то й грабують населення, що весь час перебуває в страхові. На селах є прояви анархії, в зв’язку з поверненням фронтовиків, які попали під вплив большевиків, а за їх прикладом і селяни починають розтягать поміщицькі маєтки, власники яких від страху нападу банд, повтікали з них.

«Добре. було», — кажуть вони, — «аби до Лубень було надіслано добру, дисципліновану, українську, військову частину, яка б допомогла демобілізувати лубенську залогу та встановити лад і порядок в місці й повіті». Так поговоривши з ними, поспівчував їм і ні в чому не змігши їм допомогти, я мусив поспішати до свого ешелону і коли довідався, що він уже виїхав зі ст. Лубні, мусив доганяти його автом, яким відвезли мене брати Шемети до Ромодана. Тут я знайшов свій ешелон, а також одержав відомість, що слідом за нами до Полтави їде увесь Богданівський полк, з чого я зробив висновок, що ситуація в Полтаві погіршала.

Без перешкод і пригод приїхали до Полтави на ст. Полтава-Київська. Іду до чергового по станції і наказую поставити ешелон під рампу виладовування, що незабаром було й виконано.

Почали виладовуватись. Коли це приходить до мене вартовий старшина по ешелону і доповідає, що до нього підійшло невідомих три особи і наказують припинити виладовування. «Я їх запитав, чому це я повинен зробити?». «Є такий наказ» — промовив один із них. Я їм відповів, що у мене є наказ мого командира виладовуватись, що я й виконую і запропонував їм піти до вас.

— Вони погодились і чекають на вас тут коло вагону. — Виходжу з вагону і бачу коло сходів троє осіб. Один з них років 22-23, середнього росту, кремезний, у військовій солдатській шинелі, а двоє — у цивільному.

Вартовий старшина каже їм; показуючи на мене: «Це є командир ешелону».

До мене підходить той що в шинелі й каже:

— Я, член Центральної Ради Матяш і іменем Центральної Ради наказую вам припинити виладовування і повернутися до Києва. Ваша присутність в Полтаві порушить місцевий спокій, який нам вдалося зберегти до сьогоднішнього дня.

Я його перебиваю.

 — Я не буду перевіряти, чи ви є членом Центральної Ради, чи ні, але хто б ви не були наказів ваших я не буду виконувати. Наказ я маю від свого командування, який і виконую. Щодо спокою в Полтаві, вам нема чого турбуватися — це справа наша!

— Я, член Центральної Ради, а також член губернського совєта робітничих, селянських і солдатських депутатів, і на мені лежить відповідальність за спокій і: порядок в Полтаві!

— Ще раз повторюю вам, щодо мого наказу ви не маєте ніякого права втручатися. Ідіть і робіть собі те, що вам належить робити, як члену Центральної Ради!

— Я наказую вам припинити негайно виладовування ешелону і повернутися до Києва! — кричить він мені. — За невиконання мого наказу, як члена Центральної Ради, ви будете відповідати! Я зараз же про це повідомлю по прямому дроту Центральну Раду в Києві!

— Наказів ваших я виконувати не буду, бо ви для мене ніщо! В Київ можете повідомляти, це я вам не забороняю, але перешкоджати виконання мого завдання я вам не дозволю і коли ви не залишити в цю хвилину станцію, то я зроблю з вами так, як належить зробити з особами, що стоять на перешкоді у виконанні військових наказів у військовий час! Отже, негайно марш звідси! А не то…

Не встиг я ще докінчити речення, яке очевидно було сказане в такому гострому і рішучому тоні, що Матяш, хоч і член Центральної Ради і губернського «Совета», нічого мені не відповів, рвучко повернувся і разом зі своїми товаришами пішов скорим кроком зі станції. Але шкода, що він тоді так відійшов! Бо потім це був один з найлютіших катів українського народу, що сотнями вбивав, палив і руйнував українські села зі своїм червоним партизанським загоном за те, що не хотіли українці йти в большевицьке ярмо.

Від його руки погибли всі старшини й частина козаків 2-го куріня Богданівського полку, який в бою під Лозовою відбився від полку, йшов до Полтави і в районі Костянтинограда був несподівано оточений бандою Матяша; були розстріляні: курінний поручник Верещагін Митрофан, сотенний підпоручник Романовський Дмитро, хорунжий Івко Юхим, хорун. Турянський Антін, хорун. Редька Михайло та ін. прізвищ яких вже не пам’ятаю. Та хто міг це раніш передбачити!

Щоб більш нам ніхто не перешкоджав у виладовуванні, даю наказ вартовому старшині виставити навколо варту і нікого не підпускати до ешелону.

Значить ми своєчасно прибули до Полтави і стали на перешкоді большевицьким планам, бо дуже нас не хотіли вони бачити в Полтаві. Так думав я собі після «визити» цієї делегації.

Залишивши при ешелоні свого замістника, я поїхав до міста, явитися коменданту Полтави, в розпорядження якого ми прибули.

Знайшов я його в губерніяльній земській управі, в прекрасному будинку в українському стилі, збудованому за проектом славного маляра-академіка Василя Кричевського.

Комендантом м. Полтави в той час був полковник Ревуцький. Він був дуже радий нашому приїзду і зараз же про це, як радісною вісткою, поділився з членами управи.

Поговоривши з ним деякий час та довідавшись, що ми розмістилися у Віленському воєнному училищі, яке було переведено до Полтави з Вільно і містилося в приміщенні духовної семінарії на Колонійській вулиці, я попрощався і поїхав на станцію до свого куреня.

З розмов із полковником Ревуцьким я довідався про загальну ситуацію, що утворилася після захоплення Донбасу Муравйовим і, зокрема, в Полтаві, в зв’язку наступаючих большевицьких військ з Харкова та Лозової, а також про пожвавлення діяльності місцевих большевиків до захоплення влади в Полтаві. На нас було покладено завдання: нести охорону міста — патрулювання вулиць і поборювати всякі спроби до заворушень, що намагалися весь час зробити большевики; охорону електр. на Куракіпської вулиці, пошти і телеграфу на розі Шевченківської й Котляревської вулиць, водогону на Панянці та залізничних станцій Полтава-Київська і, особливо, Полтава-Південна, де були залізничні майстерні, а серед робітників, неукраїнців було багато большевиків та їх прихильників.

Розмістившись у Віленському училищі, виставивши охорону указаних об’єктів та виславши патрулі на вулиці міста, ми ніби внесли заспокоєння в Полтаві.

На другий день до Полтави прибули ще два курені Богданівського полку, кулеметні та кінні сотні, 4 автопанцерники. Курені розмістилися в кадетському корпусі, як і штаб полку, кулеметна сотня і панцерні авта. А одна кулеметна сотня розмістилася в єпархіяльному училищі.

Як нас і інформували, большевики весь час вели агітацію, а з нашим приїздом ще більш посилили її серед солдатів 4 пішого запасного полку в Красних казармах та авіяційних частинах за Київською станцією проти Центральної Ради, як «буржуазної» та Уряду — Генерального секретаріату, підбиваючи їх до збройного виступу. Не залишили вони в спокої і богданівців, надсилаючи до них своїх агітаторів, які найгострішими словами очорнювали нашу Центральну Раду та Уряд, яким ми вірно служили.

Та коли вже вони в своїй наклепницькій і безсоромній брехні перейшли всяку межу, козаки-богданівці, щоб припинити їхні відвідування та вислуховування, одного разу, після годинної агітації, наказали агітаторові зняти штани і в «подяку» всипали йому 25 гарячих, а потім за руки та ноги викинули за ворота. Це мало свій вплив: агітатори більш до богданівців не навідувались.

Тоді большевики вдалися до іншої спроби — підняти заколот. На розі вулиці Котляревського й Карпівського провулка був винний погріб з великими запасами вина у великих дерев’яних бочках. Розагітувавши товпу, а головним чином солдатів запасного полку, які розхристані зцигарками та насінням в роті цілими днями швендяли по вулицях міста, большевики направили їх на цей винний погріб, який негайно був розбитий і натовп з відрами і різною посудиною кинувся розбирати вино. Почалась сварка й бійка, спочатку в погребі, а потім перенеслася й на вулиці, а тоді вже оп’янілі почали бити вітрини в магазинах та грабувати їх. На щастя підійшов патруль богданівців, який викликав собі ще допомогу, яка підійшла з кулеметами й панцерними автами. Бешкетників та грабіжників було розігнано, а вино знищено. (Отже, богданівці припинили грабування магазинів, а не як в своїх споминах Віктор Андрієвський зробив наклеп на богданівців, ніби вони й грабували магазин, так як і другий наклеп — нібито богданівці роззброювали полуботківців).

Щоб запобігти небезпеки з боку солдатів 4 запасного полку і авіяційної частини, вночі було роззброєно: всіх солдатів — чужинців було вивезено з Полтави; солдат — українців, хто не хотів служити, відпустили додому. Цим ми значно послабили большевицькі сили, на які вони так розраховували при захопленні влади.

Але й після цього большевики не заспокоюються. Вони підготовлюють удар безпосередньо богданівцям.

Одного вечора, після наради старшин–богданівців з членами губернської та повітової земських управ, комендантом міста полковником Ревуцьким, губерніяльним комісаром А. М. Левицьким (потім президентом УНР в екзилі), відомим українським кооператором Д. .Шульгою, К. Божком, Левченком, Шаревським, Токаревським, К. Товкачем та ін. в українському клюбі, на розі Пушкінської та Стрітенської вулиць, в невеликому будинку, де щоденно збиралося українське громадянство для зустрічі та обміну думками щодо біжучих, таких цікавих і історичних, а разом з тим і загрозливих подій, що насувалися на Україну і, зокрема, безпосередньо на Полтаву… була вечеря. Я, як курінний ІІІ куреня, мав повернутися до куріня, а командир полку сотник. Ластовченко, сотник Забудьський, сотник Кириченко та ще декілька старшин зайшли ще до «Європейської» гостиниці попити кофе й погомоніти, бо, як потім говорили мені старшини, сотник Ластовченко казав, що йому щось не хочеться йти додому. Всі ми разом вийшли з клюбу. Я сів в санки візника і поїхав на Колонійську вулицю до Віленського училища, а сотник Ластовченко з старшинами пішли пішки, бо йти було недалеко.

Ніч була морозна. Товстим шаром білого снігу було вкрито полтавські вулиці і під полозками саней він скрипів, чим порушував нічну тишу. Коли під’їхав до будинку училища і розплачувався з візником, то зауважив поодаль [ще одного] візника, який весь час їхав за мною, не обганяючи й не відстаючи від Пушкінської вулиці, і зупинився в тіні від світла ліхтаря. Але я тоді не дуже на це звернув увагу. Подумав я про це трохи пізніш, після убивства сотника Ластовченко. Можливо й мене чекала така доля як і сот. Ластовченка. Зайшов в приміщення училища, пройшов по кімнатам, де спали козаки та перевіривши варту ліг спати, було це коло 10 години вечора. Не встиг я заснути, коли це чую гуркіт дверей, тупотіння ніг і рух в училищі. Зіскакую з ліжка, засвічую світло і біжу до дверей, перед якими бачу схвильованого і задиханого сотника Забудьського і ще когось зі старшин, які кричать мені:

— Зараз забито командира полку, сотника Ластовченка!… Далі сот. Забудьський каже: «Будь з куренем напоготові. Ми з сот. Кириченком зробимо облаву, щоб піймати убивцю».

Із цим словами вибіг з кімнати, так що я не встиг і розпитати, де і як це все сталося.

Швиденько одягаюся і піднімаю козаків, більшість з яких вже повскакувала з ліжок: і одягалася. Вони вже також знали про убивство сот. Ластовченка, але докладно ніхто нічого не знав. Виходжу на вулицю. В морозній нічній тиші пролунав постріл, за ним другий, третій, а потім з панцерних авт заговорили кулемети, луна від яких голосно відбивається в морозній тиші ночі та безлюдній, освітленій ліхтарями вулиці.

Постріли було чути за кадетським корпусом, ніби коло губернського будинку, де був «Совєт».

Як раптово почалася стрілянина, так раптово й обірвалася. А ось чую, зі сторони кадетського пляцу, гомін, брязкіт зброї і бачу групу людей, які прямували в наш бік. Приглядаюсь і прислухаюсь. Варта, що була коло училища стала насторожі. Група людей наближалася до нас і я побачив, що то йшли наші козаки з старшинами і під вартою вели сім осіб, одні одягнені у військові шинелі, а другі — в цивільні пальта. Підходить до мене старшина й каже: «Цих сім осіб заарештували, як вони тікали з губернського будинку „Совдепу“. Сотник Кириченко наказав всіх їх відвести до вас і тримати під вартою!» Це були члени большевицького «Совдепу». Між ними пізнаю і члена Центральної Ради Матяша, який приходив до ешелону і наказував мені повернутися до Києва; Дробніса — ярого большевика, який так само потім багато причинив зла в Україні, був головою малого «Совпаркому» і в 1936 розстріляний Сталіним; Каска — латиша-чекіста, що не одну тисячу українців відправив на той світ, та ін. Всі вони були найлютішими ворогами українського народу і пролили море української крові, але і самі потім заплатили своїм життям тим, для кого вони здобували владу на Україні.

Завели їх всіх до середини і наказую посилити варту коло них. Обурення богданівців на них буле таке велике за убивство командира полку сотника Ластовченка, що козаки хотіли тут же вчинити над ними самосуд, але до цього не допустили старшини.

Незабаром приїхав полковник Ревуцький, губерніяльний комісар. А. М. Левицький і ще декілька членів управи, і просять нас нічого з арештованими не робить, а передати їх їм для відправки до Києва, де мав відбутися над ними суд. Такий ніби був наказ з Києва.

Порадившись з сот. Кириченком — він раніше був помічником командира полку, а тепер зі смертю сот. Ластовченка став командиром полку, та сот. Забудьським, я звільнив з-під арешту всіх сім арештованих і передав полк. Ревуцькому. І шкода, що ми послухалися полк. Ревуцького й А. М. Левицького і віддали їм заарештованих большевиків, а не зробили так, як це робили большевики з нашими — українцями, коли попадали до їхніх рук. Менше б було пролитої української крові… Та що ж!

Ми не були тоді такими мудрими, як потім нас навчили большевики. За декілька день ми довідались, що всіх заарештованих було випущено на волю і вони продовжували й далі служити большевицькій Москві, винищуючи українців, які не хотіли йти в ярмо московської неволі.

Подробиці убивства нашого командира сот. Ластовченка від сот. Кириченка й сот. Забудьського, як я потім довідався, були такі:

Після наради в українському клюбі вони зайшли до ресторану в «Європейській» гостиниці і сіли собі за одним із столиків в залі ресторану. Коли це приходить кельнер і звертається до нас: «Хто з вас командир Богданівського полку?»

 — Я, каже сот. Ластовченко.

— Вас просить один добродій.

Нічого не підозрюючи сот. Ластовченко встає з-за столу і питає: — А де той добродій?

— Я вас проведу, — каже кельнер. І вони пішли разом. Коли це чуємо декілька стрілів і падіння тіла.

— Ми вискочили зі столу, як і всі присутні в залі, і побігли на стріли. На дверях, що виходили з зали у вестибюль, коло портьєри лежав наш командир сот. Ластовченко. Ми кинулися до нього, він був мертвий. Сім куль з браунінга, направленого рукою большевицького агента-чекіста Дунайського, який видавав себе за анархіста, колишній борець з цирку, обірвали молоде життя нашого командира, який недавно прийшов до нашого полку і користувався довір’ям і авторитетом старшин і козаків–богданівців, доброго нашого товариша і українського патріота, що прийшов до Богданівського полку служити зі зброєю в руках великій українській ідеї.

Та не судилося йому довго тримати зброю в руках і вести Богданівський полк на боротьбу з большевиками, які несли руїну і поневолення.

Убивством сот. Ластовченка большевики хотіли позбавити богданівців командира і внести замішання в їх рядах, щоб привело до ліквідації полку, який безкомпромісово розпочав боротьбу з ними.

Та це їм не вдалося. На смерть свого командира богданівці відповіли ще більшою згуртованістю й єдністю і ще більшою, посиленою боротьбою з большевиками.

— Залишивши тіло сот. Ластовченки — каже далі сот. Кириченко, — ми кинулися за убивцею, а другі старшини до кельнера, який викликав з-за столу сот. Ластовченка. Переляканий кельнер тим, що сталося, стояв тут же коло дверей і на наші запитання спочатку не міг вимовити й слова, а потім заспокоївшись сказав:

— Коли ми разом з командиром Ластовченком підійшли до дверей вестибюля, командир запитав: — Хто мене кликав? Тоді з-за портьєри виступив невідомий і запитав: — Ви командир Богданівського полку?

— Так, — відповів командир.

І лише він сказав: «так», як незнайомий чоловік вихопив браунінг і розрядив його в серце командира Ластовченка, який упав не промовивши жодного звуку — був мертвий.

А убивник Дунайський (потім довідались, що це був він) кинувся тікати. Кинулися за ним, але він зник у темних вулицях Полтави. Та коли дізналися, хто був убивця і що його часто бачили в «совдепії» подалися туди, де він міг укриватися. Підбігли до губернаторського будинку і постукали в двері. Ніхто не відгукався й не відчинив дверей, хоч у вікнах будинку було повно світла.

Почали стукати сильніш. Коли це з будинку роздались стріли. Викликали панцерні авта, які й почали обстрілювати будинок. Частину осіб, що тікала з будинку й перелазили через мур на Кременчуцьку й Єкатеринівську вулиці, було затримано, більшій частині вдалося втекти. Не піймали й убивцю сот. Ластовченка чекіста Дунайського і тому його ніхто не судив і не покарав, як дехто писав у своїх спогадах. На другий день тіло командира Богданівського полку лежало в труні і було виставлене в домовій церкві кадетського корпусу, а навколо труни була почесна варта богданівців. За день у труни перебуло багато полтавчан, які прийшли скласти свою пошану тому, хто першим віддав своє життя в боротьбі з большевиками за волю й Незалежність України та висловили своє співчуття богданівцям, які втратили свого командира.

Після похоронної відправи та прощання з покійником, труну, накритою червоною китайкою та вінками живих квітів, було винесено з церкви і встановлено на гарматному лафеті. В супроводі Богданівського полку і великої кількости полтавчан, під жалібні звуки похоронного маршу духової оркестри Богданівського полку, жалібна процесія вирушила від кадетського корпусу і йшла по Куракінській вулиці до Київської станції.

За труною свого командира йшли засмучені богданівці, слухаючи жалібні звуки похоронного маршу.

А ще недавно йшли вони веселі й безжурні цією ж вулицею під бадьорі звуки Запорізького маршу, маршу богданівців, а впереді на вороному коні їхав їх командир, в сірій солдатській шинелі, в сірій смушевій шапці з шаблюкою при боці, приємно усміхаючись полтавцям, які вийшли на вулиці назустріч богданівцям. А тепер він лежить в труні ні до кого не усміхнеться й не заговорить.

Як тяжко з цим примиритися! За що тебе убито? За що ти склав своє молоде життя! Ти, що був повний молодечої сили й енергії, найкращих мрій нашої прекрасної будуччини, лежиш тепер мертвим!

Ми вже ніколи не почуємо тебе, не будемо разом з тобою захоплюватися нашим прекрасним майбутнім, не будемо мати тебе, такого щирого товариша й командира!

Так думав кожний із нас, богданівців, поглядаючи на труну з тілом дорогого командира.

Ми знали, що не він перший і не він останній віддав своє життя за нашу Українську Ідею — за Незалежну Українську Державу. І ми, богданівці, будемо їй вірно служити і за неї віддамо і своє життя.

Жалібний похід підійшов до Київської станції. Тут була відправлена панахида і останнє прощання з тілом покійника. Труну зняли з лафета і внесли до вагону, що мав відвезти до Києва.

Супроводила до Києва труну з небіжчиками 9 сотня 3-го куріня, яким раніш курінним був сотник Ластовченко. Під звуки похоронного маршу поволі рушив потяг з тілом покійника до Києва, де і було його поховано. Прибиті горем і смутком поверталися богданівці зі станції. Після смерті командира полку ми ще деякий час залишалися в Полтаві.

Та одного разу, коли я був у своїй кімнаті, я почув серед козаків гомін, а потім й крики. Поспішно вийшов до них, щоб узнати, що сталося.

Побачивши мене козаки почали щось мені кричати, а постільки всі вони кричали разом, я спочатку не міг нічого розібрати. Тоді дав наказ замовкнути і одному сказать про що йде річ. До мене підходить підстаршина й каже: «Ми большевики!» Я дивлюсь то на нього, то на козаків. Козаки кричать: «Так, ми большевики!» — В чім річ? Невже справді богданівці підпали під вплив большевицьких агітаторів.

Я питаю їх. Розкажіть толком, що сталося? А сталося те, що вони довідались, що є наказ про демобілізацію, перехід армії на добровільну та вибірність командирів. Отже, довідавшись про цей наказ мої козаки почали в гострій формі висловлювати своє незадоволення з цього наказу.

— Виходить, що і ми йдемо слідом за большевиками: демобілізація армії, виборність командирів! — Кричать козаки.

Зараз не час на демобілізацію, коли большевицьке військо суне на Україну.

— Ми віримо своїм старшинам і нікого не хочемо переобирати!

Вислухавши козаків та поговоривши з ними я поїхав до штабу полку, який містився у невеликому будиночку поруч головного будинку кадетського корпусу. Заходжу до кімнати. Мене зустрічає командир полку сот. Кириченко та каже: «От добре, що ти прийшов. А я оце посилав по тебе! Що і ти здивований наказом? Зараз зберемось і обміркуємо, що і як!»

Коли позбиралися старшини (богданівці за ввесь час свого існування не мали ні комітетів, ані рад; командир радився з старшинами, а командував сам), сотник Кириченко зачитав нам наказ про демобілізацію Української Армії, виборність командирів та утворення добровільної — за наймом армії.

Наказ підписав Микола Порш — військовий міністр, член Центрального комітету Української Соціал — Демократичної Партії, лідер лівого її крила, ввесь час шукав порозуміння з російськими соціалістами, а потім — з большевиками, не приділяв уваги і значення українським збройним силам і тому, ще на 1-му Всеукраїнському Військовому з’їзді, не без його впливу, була ухвалена резолюція, що явно була небажаною і негативно вплинула на революційний ентузіазм й патріотизм як учасників Військового з’їзду, так і на вояків-українців на фронті…

І це в той час як большевики створили велику армію і кинули її на Україну, і вже були на підступах до Києва, нашої золотоверхої столиці. Ми, старшини богданівці, цього ніяк не могли зрозуміти, бо війна без оголошення, яку розпочала Советська Росія з Україною, вимагала якнайскоріше розбудовувати Українську Армію. Довго говорили ми, хвилювалися, ми ще не вірили в правдивість цього наказу і тому рішили запитати уряд у Києві. І відповідь одержали: наказ ухвалено урядом і його треба виконати. Нічого нам не залишалось, як тільки виконати наказ. Тож на нараді старшин вирішили, повернутися до Києва, де полк було утворено, там і демобілізуватись.

Сумні, без пісень і музики, йшли ми вулицями Полтави до Київської станції. А на нас із сумом дивились полтавчани, які добре знали, що слідом за нами до Полтави увійдуть большевики з терором, розстрілами, гвалтом, грабіжництвом, як це вони робили раніш у зайнятих містах.

Скоро ми заладувалися і виїхали до Києва, де і провели демобілізацію Богданівського полку. В полку залишилося 250-300 старшин і козаків (не «раз став як той сніп» — написав інж. М. Курах про Богданівський полк у «Вістях» ч. 93 ст. 130 про першу батарею Січових Стрільців). А в цей час большевики …зібрали великі красногвардійські сили і, не зустрічали майже ніякого спротиву, бо регулярного українського війська вже не було. Тоді тільки збагнули… про потребу війська, щоб чинити спротив большевикам, які займали Полтаву, були під Крутами і загрожували столиці.

Спішно почали вербувати, вишколювати і творити військові відділи, часто з молоді, не обізнаною з військовою справою. Такий військовий відділ, під назвою: «Студентський курінь» був висланий під Крути проти большевиків, що переважали значно їх у кількості, добре озброєних, і досвідчених в боях. Молодь не встояла і всі полягли. Вина і тут була на тих, хто своєю «антимілітарною політикою» лишив Україну Армії і саме в той час, як вона була найбільше потрібна. Та коли вже «всім» стало зрозуміло необхідність регулярної, дисциплінарної Української Армії, ми вже майже не мали Української землі (а хоч і мали, то дуже мало) …

Тож невеличка Українська Армія, яку удалось створити з патріотів, вояків-українців, героїчно боролася на протязі трьох років за Волю й Незалежність Української Народної Республіки, зробила все, що було в її силах. І не її вина в невдачі, як дехто про це говорить і пише ще й сьогодні. Треба пам’ятати, що армія є виконавець політики уряду, а тоді політика була «нездорова», щоб не сказати більше… І ми, богданівці, жертовно й беззастережно виконали свій обов’язок перед Українським народом і Урядом і немало з нас полягло і пролило крові у Визвольній боротьбі за Українську Народню Республіку.

Полковник Лазуренко.

18.10.1959 р.

Публікується за рукописом спогадів Степана Лазуренка, оригінал зберігається у приватному архіві Тараса Пустовіта.